The Washington Post днями повідомив, що Дональд Трамп в разі його обрання президентом має намір примусити Україну поступитися Росії Кримом і "Донбасом" задля припинення війни. Йдеться також про обмеження розширення НАТО. Від Росії, своєю чергою, Трамп хотів би зменшення співпраці з Китаєм, що означає, зокрема, полегшення санкцій США проти Росії. Трамп нібито переконаний, що і Україна, і Росія бажають закінчення війни, але так, щоб "зберегти обличчя", і що жителі деяких частин України будуть задоволені, якщо ті регіони стануть визнаними частинами Росії. Але з такими ідеями не погоджуються навіть деякі впливові прихильники Трампа, які намагаються донести до нього свої аргументи. Один з них – сенатор Ліндсі Грем, який наголосив у коментарі WP, що президент Росії Владімір Путін "має заплатити. Він не має врешті перемогти". На Донеччині і Луганщині Трампу могли б відповісти те саме, що відповіла журналістам героїня репортажу The Economist у Харкові. "Минуло кілька днів відтоді, як 250-кілограмова російська планерна бомба приземлилася на подвір'я Ірини Тимохіної на вулиці 23 Серпня, і можна сказати, що вона не в захваті від того, що сталося, – починався репортаж. – Сидячи на лавці в парку, яка відтоді стала її вітальнею, 60-річна жінка проклинає Владіміра Путіна і меншість харків'ян, які, на її думку, досі йому допомагають. Її квартиру вкрили пил і бите скло, каже вона, сусіди потрапили до лікарні, а кур’єра, який проїжджав повз на велосипеді, убито. "Якби це залежало від мене, я б перестріляла цих виродків... і стерла б Бєлгород з лиця землі"". "Гострі слова Тимохіної вражають, адже вона народилася в Росії і більшість її родичів досі живуть там, – зазначили у британському виданні. – Але її обурення далеко не унікальне для 1,3-мільйонного міста, яке переживає повітряний терор, що походить здебільшого з регіону відразу по той бік кордону". Про Ірину Тимохіну там також додали, що "два роки бомб і ракет позначилися на її здоров'ї, її нерви розхитані. Два місяці на початку війни вона жила в наметі. Але, за її словами, немає нічого, чого б вона не зробила, щоб захистити вільну країну, яка вже 43 роки є її домом. "Мені 60 років, але я готова з лопатою піти туди, де я потрібна, – каже вона. – Робити коктейлі Молотова, кислоту, що завгодно. Україна для мене – все. Якщо росіяни наважаться прийти сюди, я їх знайду. У них не буде надії залишитися в живих"". У The Economist звернули увагу, що "Росія посилила бомбардування Харкова в грудні, приблизно в той час, коли проблеми з американською військовою допомогою почали потрапляти в заголовки. Відтоді на місто випустили більше балістичних ракет, ніж будь-коли з початку війни. Атаки з дронів почастішали: вони літають швидше і вище і мають карбонове покриття крил, що ускладнює їх збивання. Але атака 27 березня на вулиці 23-го Серпня стала, мабуть, переломним моментом, оскільки вперше проти другого міста України було застосовано планерну бомбу, запущену з літака і здатну пролетіти десятки кілометрів, щоб завдати спустошливої шкоди". Там також розповіли, що "атака сталася всього через п'ять днів після того, як ракетний обстріл знищив майже всі енергетичні потужності Харкова. За цим послідувало понад тиждень операцій із застосуванням планерних бомб, ракет і безпілотників, які вбили щонайменше 16 і поранили ще 50 або більше осіб, згідно з повідомленнями місцевих новинних джерел. Відбулася також зловісна еволюція в тактиці, з повторними пострілами по одній і тій самій позиції, які, схоже, були спрямовані проти учасників швидкого реагування. Військові джерела в Києві припустили, що Росія вирішила перетворити місто на "сіру зону", непридатну для проживання цивільного населення". А між тим, наголосили у The Economist "багато проблем міста можна було б вирішити, якби Захід надав ефективні системи протиповітряної оборони або винищувачі F-16, які могли б відтіснити винищувачі, що несуть нові бомби. The Economist розуміє, що Росія знищила частину поставлених Заходом зенітно-ракетних комплексів Patriot, які Україна використовувала для захисту таких міст, як Харків". Але що б не робила Росія, на Заході знайдуться люди, які бажатимуть не надавати допомогу Україні, а продовжувати співпрацю з путінським режимом. Німецьке видання Tagesschau опублікувало розслідування про участь німецьких компаній у "відбудові" зруйнованого військами Росії Маріуполя. Ідеться про постачання будівельних матеріалів і обладнання будівельним компаніям з Росії, які працюють у місті, зокрема, заводом Knauf, який продовжує працювати на території держави-агресорки. У Tagesschau зазначили, що власник компанії Ніколаус Кнауф має зв’язки з Росією і знайомий з Путіним більше двох десятиліть, був почесним консулом Росії навіть після анексії Криму і називав санкції проти Росії за анексію "жахливими". Його завод в Росії має близько чотирьох тисяц працівників і мільярдні продажі. Der Spiegel, який розповів про розслідування колег, додав, що "навіть після початку війни у 2022 році зв'язок між Knauf у Росії і владою, вочевидь, залишався тісним: після початку часткової мобілізації в Росії восени 2022 року, згідно з дослідженням SPIEGEL, керівництво заводу Knauf на околиці Москви підтримало російську владу у призові працівників на військову службу". Друга компанія, на яку вказує розслідування, – WKB Systems GmbH. Вона зареєстрована в Німеччині, але її найбільший співвласник – олігарх Віктор Бударін. ЄС ввели санкції проти низки олігархів в Росії і з Росії, але не проти Бударіна, зазначили у Tagesschau. "Ці виродки засипають мою батьківщину своїми їбучими мінами" З точки зору західних оглядачів, перспективи України виглядають нехай не тотально темними, але все більш розмитими. І якщо ще тиждень тому у союзників нарікали на зволікання парламенту і уряду зі зміною умов мобілізації, тепер деякі вказують на проблеми, до яких можуть призвести нові умови мобілізації. "Формулюючи плани мобілізації, Україна мала збалансувати військові, економічні та демографічні міркування, – йшлося в тексті The New York Times. – Зниження призовного віку дозволить залучити до бойових дій тисячі здорових і відпочилих солдатів, але створює довгострокові ризики для населення України, враховуючи демографічну ситуацію в країні. Як і в більшості колишніх радянських республік, Україна має невелике покоління 20-річних, оскільки народжуваність різко впала під час глибокої економічної депресії 1990-х років. Через цей демографічний спад в країні втричі більше чоловіків у віці 40 років, ніж у віці 20 років. Призов до армії чоловіків з 25 років, враховуючи ймовірні бойові втрати, також загрожує ще більше зменшити це невелике покоління українців і потенційно майбутню народжуваність, залишивши країну зі зменшенням кількості чоловіків працездатного і призовного віку через десятиліття". The Wall Street Journal же знову звернуло увагу на брак боєприпасів в України – і те, як військовослужбовці роблять, здавалося б, неймовірне, постійно ризикуючи власним життям, щоб мати принаймні щось для оборони. "На березі струмка в цьому зруйнованому селі Макс Полюхович копався руками в багнюці в пошуках важковловимого, – починався його текст. – Через кілька хвилин він витягнув гладкий сірий шматок металу кілька футів завдовжки: невикористаний російський артилерійський снаряд. Україні настільки бракує боєприпасів, що 36-річний солдат Полюхович став важливим джерелом снарядів для бригад на східному фронті. …Частково сміттяр, частково виробник саморобних бомб, Полюхович пірнає в болота і долає кілометри через мінні поля в пошуках невикористаних боєприпасів, які російські війська залишили при відступі. Дещо з того, що він знаходить, може одразу ж випустити українська артилерія, дещо він забирає до своєї імпровізованої лабораторії, де переробляє вибухівку на боєприпаси для ударних дронів. Відомий під позивним "Божевільний Макс", він поставив бригадам на сході України, за його оцінками, щонайменше 14 тисяч снарядів, а також чотири тисячі боєприпасів для безпілотників, які скидають на російські війська і транспортні засоби". "Він зосереджує свої пошуки на територіях, які Москва окуповувала на початку війни, – розповіли у WSJ. – Лише з боліт навколо Ізюма у північно-східній Харківській області, за його словами, він знайшов 2,5 тисяч придатних до використання снарядів, які росіяни скинули у воду перед тим, як тікати, у вересні 2022 року, коли Україна відвоювала цю територію під час блискавичного контрнаступу. "Якщо ви звільняєте територію, ви маєте перевірити болота", – сказав Полюхович, зазначивши, що це була звичайна стратегія росіян, які намагалися завадити українцям використовувати їхні боєприпаси. За його словами, вода не пошкодила снаряди. Але якщо він знаходить навіть крихітну вм'ятину у корпусі снаряда, він його викидає. Вм'ятина може змінити траєкторію польоту снаряда, що наражає артилерійські команди на ризик випадкового влучання у власних солдатів". "На додаток до пошуку російських снарядів, Полюхович організував операцію з виготовлення бомб для безпілотників, які стають все більш важливими в останні місяці, оскільки західні боєприпаси вичерпалися. Зазвичай Полюхович не спить до 4 ранку. "Я погано сплю", – каже він, додаючи, що коли засинає, "я бачу жахливі речі, свідком яких я був на цій війні". До світанку він часто приїжджає автівкою до лінії фронту, а потім заходить на нічийну територію між українськими і російськими позиціями. Він обережно крокує полями, знешкоджує російські протитанкові міни і забирає їх з собою. Поки сонце зійде повністю, він приносить здобич до своєї лабораторії". "На іржавих воротах перед подвір’ям Полюховича надряпане ім'я "Макс", а також намальовані з балончика череп і кістки. На подвір'ї він обходить купи протитанкових мін і артилерійських снарядів. В одному з будинків він спить. Інший він перетворив на фабрику бомб. Він розрізає протитанкові міни і висипає вибуховий порошок у мультиварки. З балки зверху звисає маска Гая Фокса, який замишляв підірвати англійський парламент у 17 столітті. "Я тут шеф-кухар", – каже він. Після того, як вибухівка зріджується, він з кількома помічниками заливає її у саморобні снаряди. Він показує один зі своїх витворів: пластикову оболонку, наповнену вибухівкою і примотану скотчем до кулі зі шрапнелі, яку безпілотник може скинути на піхоту. "Ці виродки засипають мою батьківщину своїми їбучими мінами, – сказав Полюхович. – Ми їх збираємо, перебираємо, а потім відправляємо назад", – процитували у The Wall Street Journal. Окрім боєприпасів і установок протиповітряної оборони, Україні також конче потрібні літаки, бо українським військовослужбовцям, як зазначили у The Economist у тексті, який ми процитували вище, наразі немає, чим захиститися від масованих бомбардувань планерними бомбами. "Кажуть, що чим глибше солдат копає, тим більше у нього шансів вижити. Але на лінії фронту на сході України нищівна сила новітньої російської зброї випробовує солдатську віру. За межами міста Лиман на донбаському полі утворилася воронка 15 метрів завширшки і глибша за будь-яку українську траншею. Падіння російської планерної бомби утворило вирву, достатньо велику, щоб розмістити маленький будинок. Без західних винищувачів, які забезпечують необхідне повітряне прикриття, українським солдатам залишається для захисту мало що, крім молитви", – наголосили також у The Times. Як пояснили у британському виданні, "оснастивши бомби радянських часів крилами, які дозволяють їм "планерувати" до цілі, і додавши базові системи супутникової навігації, Росія отримує повітряний контроль над містами і селами Донбасу. Планерні бомби КАБ і ФАБ можна випустити з відстані 40 миль за лінією фронту; вони падають на землю за лічені хвилини, що ускладнює їх збиття українськими засобами ППО, які розроблені для пошуку впізнаваної траєкторії". "Планерні бомби різняться за розміром: від FAB-250 вагою 250 кг до найбільшої бомби FAB-1500 вагою 1,5 тонни, майже половина якої складається з вибухівки. Зловісно, зараз Росія виробляє ФАБ-3000 вагою три тонни, а пізніше цього року розпочне виробництво касетної планерної бомби "Дрель". Пов'язані з Кремлем воєнні блогери стверджують, що російські інженери можуть навіть додати до планерних бомб реактивний двигун і паливний бак, збільшивши їхню дальність польоту до 55 миль і перетворивши їх на крилату ракету, подібну до V1, яку використовували нацисти під час Другої світової війни". "У розпал боїв в Авдіївці російські військово-повітряні сили скидали стільки ж бомб на день, скільки вони скинули у 2022 році на Маріуполь – місто вдесятеро більше за розміром, – зазначили у The Times. – Загалом з початку року Росія скинула на українські позиції 3,5 тисяч планерних бомб: у 16 разів більше, ніж за аналогічний період минулого року". Також у The Wall Street Journal відреагували на протести США проти українських ударів по нафтопереробних об’єктах на території Росії – раніше західні медіа повідомляли, що непублічно американські топ-чиновники висловлювали невдоволення своїм українським колегам, яке вони мотивували загрозою зростання світових цін на нафту у разі продовження таких ударів. У редакційній колонці WSJ зазначили, що "українські удари вивели з ладу від 10 до 14 відсотків російських нафтопереробних потужностей. Британська військова розвідка зазначає, що "в залежності від масштабу пошкоджень, капітальний ремонт може потребувати значного часу і витрат". Росії також доведеться розгорнути засоби протиповітряної оборони для захисту її нафтопереробних заводів. Мета українських ударів – ускладнити Росії постачання пального для військ. За оцінками S&P Global Commodity Insights, у травні 2022 року російська військова кампанія споживала майже шість відсотків внутрішнього виробництва дизельного палива. Відтоді Москва зробила деякі енергетичні дані національною таємницею. Але, за оцінками Джорджа Волошина з Aperio Intelligence, збройні сили продовжують споживати від 11,2 до 14,9 мільйонів літрів пального на день, приблизно від 3,5 до 4,5 відсотків від загального щоденного споживання в Росії". Як пояснили далі в американському виданні, "санкції звільнили нафтопереробні потужності в Білорусі, але Росії, можливо, доведеться переналаштувати маршрути, якими вона постачає пальне на фронт. Владімір Путін надаватиме перевагу заправці танків, а не автомобілів росіян, і атаки на нафтопереробні заводи, ймовірно, спричинять локальні перебої з паливом, що принесе війну росіянам додому. Всупереч санкціям, доходи від нафти і газу становили 32 відсотків від загального обсягу федерального бюджету Росії у 2023 році, згідно з дослідженням Віталія Єрмакова з Oxford Institute for Energy Studies. Удари по нафтопереробних заводах спонукали Росію запровадити обмеження на експорт бензину з 1 березня по 1 вересня. Росія, ймовірно, спробує компенсувати це збільшенням експорту сирої нафти, але Україна також може цілитися по російських нафтоекспортних терміналах". "Удари України по Росії не вирішать результат війни, але вони важливі, оскільки боєприпаси і протиповітряна оборона України, що скорочуються, обмежують інші варіанти. У той час як Путін продовжує ескалацію, Білий дім хвилює реакція Росії на будь-яке помітне загострення. Більший геополітичний ризик полягає в тому, що станеться, якщо Україна впаде від російської агресії. Якщо США не запропонують більше зброї, найменше, що вони можуть зробити, це зійти Україні зі шляху", – підсумували у The Wall Street Journal. "Кожен сам вирішує, чи залишатися вільним, чи прийняти підкорення" Західні медіа звернули також увагу на нерівну боротьбу України з Росією в інформаційній сфері і на рівні спецслужб. The Washington Post розповідає, як окупанти примушують людей на вільних територіях України шпигувати для них, беручи в заручники їх родичів, що проживають в окупації або перебувають у полоні як військовополонені. Йдеться також про випадки, коли окупанти, відступаючи, забирали з собою у полон цивільних місцевих жителів. Вдаючися до шантажу, окупанти вимагають що завгодно від отруєння старших офіцерів до передачі їм копій документів військових частин або повідомляння про рух української техніки і влучання ракет по українських об’єктах. У WP зазначають, що, плануючи повномасштабне вторгнення, Москва розраховувала на співпрацю з її українськими симпатиками у захопленні влади, але ті переважно або були нейтралізовані Києвом у перші місяці після вторгнення, або втекли. Тож замість проросійських громадян України Росія тепер покладається на вразливих – тих, кого можна залякувати і шантажувати. Деякі в такій ситуації погоджуються на співпрацю, ще у деяких випадках українські спецслужби перехоплюють інформацію про тиск на громадян раніше, ніж ті встигають піддатися. Тим, хто піддалися і кого спіймали, загрожує багаторічний тюремний термін або навіть довічне ув’язнення. В СБУ наполягають, що щойно отримавши від окупантів повідомлення, що містять шантаж, для мінімізації шкоди для всіх, громадяни мають відразу звертатися до них. The Washington Post наводить також приклад 60-річного чоловіка в Харкові, який сам захотів співпрацювати і звернувся з пропозицією до двоюрідного брата, колишнього військового у Бєлгороді в Росії, а той передав контакт офіцеру ФСБ. Чоловік, наприклад, передав Росії інформацію про проживання іноземців у одному з готелів Харкова, зробивши цей готель мішенню для ракет. Коли чоловіка арештували, його батько намагався зв’язатися з його куратором в Росії, але той не відповідав. Тоді батько отримав від СБУ справжнє ім’я куратора і номер телефону його матері і зателефонував їй, щоб вона, своєю чергою, передала сину інформацію про арешт його підопічного, який просив про допомогу. Мати відповіла на дзвінок, але сказала, що її син "в іншій країні" і вона майже не має зв’язку з ним. The Times, натомість, розповів про спецоперації української державної інституції в Росії. Як стверджують в британському виданні з посиланням на очільника Центру протидії дезінформації Андрія Коваленка, Центр використовує нещодавній теракт в Москві, у вчиненні якого підозрюють громадян Таджикістану, для розпалювання протистояння між різними етнічними групами на території держави-агресорки. Так, співробітники Центру поширюють в різних Телеграм-групи таджиків в Росії заклики етнічних таджиків до солідарності і мобілізації. Мета таких акцій, пояснив Коваленко, – розхитати Росію зсередини. У The Times зазначили також, з посиланням на українських посадовців і фахівців, що ті, хто працюють на Росію, щотижня поширюють у соціальних мережах десятки мільйонів антиукраїнських повідомлень з провокаціями і фальшивою інформацією, при тому до такого поширення залучають українців з окупованих територій, тож повідомлення більше не містять смішних помилок, за якими раніше відразу впізнавали росіян. Le Monde розповів про акції художника-перформансиста з Білорусі, колишнього вчителя історії Владислава Бохана, який вимушено залишив Білорусь як один з учасників руху протесту проти режиму Алєксандра Лукашенка у 2020 році. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Бохан вчинив в Росії низку художніх провокацій із залученням шкільних учителів, несвідомих провокації. Наприклад, на день народження Путіна в одній школі з його подачі організували акцію з портретами "молодого Путіна", на яких був насправді молодий Степан Бандера, і цитатами Бандери, які Бохан також приписав Путіну. В іншому випадку вчителі вийшли на акцію підтримки Путіна з перекладеними російською нацистськими слоганами. Бохан розповів Le Monde, що звертався до керівництва шкіл електронною поштою, видаючи себе за представника путінською партії "Єдина Росія", і приблизно у третині випадків у школах робили те, чого він вимагав, навіть не ставлячи додаткових запитань, розповів він Le Monde. "В ім'я тієї ж сліпої покори ці люди фальсифікують вибори, влаштовують флешмоби на підтримку війни в Україні, виховують наших дітей кнутом. Я роблю те саме з ними. Кожен сам вирішує, чи залишатися вільним, чи прийняти підкорення", – пояснив він суть своїх акцій. "Мене цікавить диктатура як така. Мій підхід полягає в тому, щоб спостерігати за цим політичним режимом не зверху, а знизу, бачачи в людях не лише жертв, але й учасників. Люди дозволили Лукашенку і Путіну стати диктаторами. Вони погодилися стати простими гвинтиками, відмовитися від свого критичного мислення, від своєї суб'єктності", – процитував Бохана кореспондент французького видання. Бохан також наголосив, що як вчитель історії у Білорусі, він "ніколи не йшов на найменші компроміси, ніколи не брав участі в цих маскарадах на підтримку диктатора. Вчителі часто перебільшують проблеми, які чекають на них, якщо вони відмовляться підкорятися". Огляд підготувала Софія Петровська, "ОстроВ"
